Все почалося після шостого класу. Несподівано для себе і для батьків я засів за «Оповідь про хлопчика». Були забуті улюблені голуби-вертуни, рибалка, безкінечні вештання по берегах Сливкиного ставка у пошуках гніздовища синього лебедя. Сільські фантазери говорили, що казковий лебідь літає тільки поночі і випромінює блакитне сяйво, а в гнізді лежать яєчка з «чистого золота». Це все було забуте — я сидів і писав. Коли почався новий учбовий рік і вчителька запропонувала домашній твір на тему «Як пройшли мої літні канікули», я приніс свого товстелезного зошита. Накручено там було багато. Вчителька прочитала і таємниче-довірливо запитала: «Скажи чесно, у кого ти списав?»
Мама сміялася. Батько ходив задумливим. Друзі-голуб'ятники дивилися на мене з побоюванням. Я відчував себе героєм. Це був перший літературний успіх.
А взагалі серйозним випробуванням була поема «Сильні світи цього» в солдатському самвидаві під назвою «Ін-фоліо». Було це так. Декілька обдарованих студентів, котрі служили в армії разом зі мною, вирішили видати колективну збірку своїх творів, бо ніхто не друкував нас — ні «Юность», ні «Смена», ні «Красная звезда», ні «Огонек». Журнальчик назвали «Ін-фоліо» (половина аркуша паперу). Мабуть, це був перший самвидав в Радянській Армії. До цих пір про щось подібне не чув.
Наша військова частина була ракетною, дуже засекреченою, закамуфльованою під «Автошколу», на складах з атомними боєголівками висіли дуже скромні написи «Склад запчастин», «Продовольчий склад», «ТЗМ». І ми носили емблеми в вигляді автомобільних шин під мініатюрними крильцями богині Ніки. Так що вихід «у світи» нашого часопису — це ціла детективна історія: друкували в одному екземплярі, за залізними дверима «секретної частини», в штабі полку, біля прапора («пост № 1»), на надсекретній шифрувальній машинці. За такі речі за тих часів можна було одержати п'ять, а то і більше років. Але ми були молоді, безтурботні, закохані, а поряд шуміли безкрайні соснові ліси Прикарпатського воєнного округу. Наснага була такою невичерпною, що ніхто не думав про наслідки. На щастя, все обійшлося. Зрозуміло, що в «Ін-фоліо» автори не критикували ні соціалізм-комунізм, ні членів Політбюро, ні хрущовської кукурудзоманії -- була лірика, новели-мініатюри. Самвидавом ми пишалися. У мене є велике бажання поіменно назвати наших «натхненниць», та читач їх зустріне на сторінках цієї збірки. Як і друзів, і ворогів. Де вони тепер?
Володимир Рева.
Р.5. Слава Богу, сьогодні можна писати про що завгодно. Але в сучасній літературі героями стали злодій, повія, вбивця і злочинець, олігарх і рекетир. Прийшла нова кон'юнктура — колись вона була червоною, а тепер — чорна. Складається іноді враження, що поставлена мета дослідити анатомію людського страху. Кажуть, пішла така мода.
Читачу мій, література (особливо поезія) — це все-таки храм, а не сміттєзвалище. Для мене вона була і залишається глибоко соціальною, високоморальною і закоріненою в проблеми національні. На цьому і стою.
Творчість Володимира Реви
МАНДРІВКА НА ДУНАЙ
Поема Частина перша
ВСТУП
Коли натхнення світла тінь
Мене вела у далечінь,
у той благословенний край,
де плеще голубий Дунай.,
я вибрав з чистопілля слів
одне-єдине на засів: «поїхали» —
як талісман, що пронесе Іван Жупан —
мій нерозважливий дивак,
Герой поеми, неборак!
Мій побратим і бізнесмен,
вусатий, як квітневий клен,
козацький син Іван Жупан
(колись — товариш, зараз — пан)
іти надумав в Ізмаїл (а в давнину — містечко Сміл),
щоправда, не на двох своїх!
був нетерплячим, як на гріх,
щоб стільки міст пройти і сіл з
Русанівки на Ізмаїл.
Ось Ізмаїл — великий порт,
зелене місто, перший сорт,
до Паски вибране яйце;
своєю статтю і лицем
між Кілією і Рені нагадує у наші дні
про катерининську війну,
що стала гірша полину для
запорозьких козаків, її величності синів,
чиї замулені кістки „лежать в фарватері ріки
Все тут змішалось і сплелось,
як в сьогоденні повелось:
скупі, розсудливі, пусті, сердиті,
змучені, прості. Було немало росіян,
болгар, румунів, молдаван,
цигани купчились в юрбі,
а козаків — то так собі.
І шавардак стояв такий,
що забери його лихий:
бо від своїх і від гостей багато пліток і вістей...
(Я ставлю тут крапки, крапки,
читач доповнить залюбки).
Такий сучасний Вавілон —
наш придунайський регіон.
І де тут Захід, де тут Схід?
Івана кличуть на обід, де подавалось:
каварма, з овечим сиром чулама",
шашлик з печінки (фрігеруй — пекучий,
тільки в вуса дуй, духмяна чорба і курбан,
і фарширований шаран",
і баклажани з лутаком, селерою і часником, —
багато смаковитих страв,
Іван все їв і вихваляв то
бессарабський інтелект, то
бессарабський діалект.
Гуляли-пили до зорі, пісенна суміш —
попурі летіла до дунайських хвиль —
такий затверджується стиль
на спадщині Країни Рад; де до ладу,
а де не в лад зухвало правив тамада,
вино лилося, як вода: червоний зайбер,
каберне, — так починалося турне
подалі від столичних кіл.
Славетне місто Ізмаїл!
Іван набрався через край
і все співав: «Дунай, Дунай...»
***
Проснуться в полночь. Закурить.
Тянуть за мыслью мысли нить.
И понять, глядя в потолок,
что разлюбить тебя не смог,
что нас рассудит пропасть дня.
Такая участь у меня.
Ветрам — полет. Воде — прохлада.
Стране — покой. Друзьям — свободу.
И только мне тащиться надо по
бездорожью в непогоду. Края родного пепелища
Лежат призывно и нетленно.
Народу — сон. Животным — пища
. А мне — светильник Диогена.
Написать бы стихи без слов,
без хрустальных замков и снов,
без молитв и клятвенных слез,
чтоб, читая, вздыхал Христос,
чтоб воскресли отец и мать...
Мне таких стихов не писать.
Голова ли моя нездорова,
или вымучила болезнь,
только в венчиках болиголова,
зарождается тихая песнь.
Ах, Есенин, веселое имя,
я твои целовал следы,
я болел над стихами твоими,
как сгорают на солнце цветы.
Ах, Сергей Александрович, милый,
неспроста головная боль.
Над твоею зеленой могилой
бьют поклоны поэт и король.
Голубой океан песнопенья!
Золотые звенят слова.
Оттого над твоей светотенью
разболелась моя голова.
***
Большая вьюга за окном, а маленькая —
в чайнике с напевами печальными,
и ветер сотрясает дом, и темень глупая,
как смерть, и темень, темень бесится, —
в такую околицу не грех, наверно, умереть.
То ли бушует Саваоф над шиферными крышами,
то ли на суд Всевышнего
метелица взяла плей — офф.
То ли грохочет эшелон,
Срываясь в пропасть белую, —
какими децибелами измерить сей Армагеддон?
И все ж, заварим крепкий чай...
Парок плывет над чашкою...
Все это только частности, и буря говорит:
прощай. И вот забрезжила звезда,
как Божье сострадание.
Блажен, кто испытанием
Переболеет без труда.
Я выхожу встречать зарю с надеждою
на вешнее и солнышко безгрешное благодарю. Благодарю.
Немає коментарів:
Дописати коментар