15 січня 2025 р.

«Заповідними стежками»

   Віртуальна екскурсія «Заповідними стежками Дунайського  біосферного заповідника» - допоможе ближче познайомитися з мальовничими місцями і мешканцями заповідника. У кожного з'явиться чудова нагода обійти всі місця всього за кілька хвилин і відчути себе як на справжній прогулянці, вдивитись у неймовірну гру фарб живої природи.


    Заповідна справа є стрижнем охорони природи та важливим

напрямом діяльності сучасної демократичної держави.

    Відсоток заповідних територій відбиває ступінь цивілізованості

держави. Держава несе перед міжнародним співтовариством

моральну, правову та політичну відповідальність за збереження та

недоторканність територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

     Заповідник - це виділені державою території та акваторії,

межах яких охороняються природні об'єкти, що становлять

особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну

цінність: типові або рідкісні ландшафти, еталонні ділянки

природного середовища, рідкісні геологічні утворення, угруповання

рослин та тварин з характерним генофондом тощо.

    Україна – країна з багатовіковою історією та багатошаровою культурою. Вона славиться своїми цікавими природними видами. Цей мальовничий куточок Європи багатий на неймовірну красу і природну різноманітність національних парків і заповідників. Вони буквально зачаровують своєю мальовничістю та унікальністю.

    Українські національні парки та заповідники – це справжні природні чудеса, які містять неповторні екосистеми, рідкісні види рослин та тварин, а також захоплюючі ландшафти. Вони є оазами природи, де люди можуть насолоджуватися тишею та гармонією з навколишнім середовищем.

     11 січня відзначається Міжнародний день заповідників та національних парків.

Юрій Якіменко

 Автобіографія Юрія Якіменко

                Народився в місті Ізмаїлі Одеської області в 1969 році. Випускник ЗОШ № 6. Вступив до Київського політехнічного інституту. Через рік був призваний до лав СА. Демобілізувавшись, одружився на кременчужанці, з якою переписувався, познайомившись через газету «Комсомольська Правда». Перейшов на заочне навчання, привіз дружину в Ізмаїл, де в морському торговому порту з тієї пори і працюю. У 1994 р. закінчив інститут за спеціальністю інженер -механік. Виховую доньку та сина. Живу в недобудованому власному будинку з городом на околиці Ізмаїла.

                Пробудження інтересу до літератури і творчості відчув рано. У десятирічному віці спільно з молодшим братом випускав домашню стінгазету . Відсилав перші вірші в дитячі журнали, отримував негативні відповіді і по-дитячому швидко до цього збайдужів, захопившись філателією і нумізматикою . Займався бігом на спринтерські дистанції. Перечитав всього доступного в ті роки Жюля Верна. З великою любов'ю перечитував поетичні казки Пушкіна. Однак до шкільної літературної програмі ставився прохолодно: не розумів Достоєвського, насилу подужав «Війну і мир» Толстого. У 9-10 класах випробував перші нерозділені почуття до новенької однокласниці. Писав для неї наслідувальні вірші. Брав уроки класичної гри на гітарі шестиструнної. Після одруження закинув все, крім читання книг. Вірші писав епізодично, складав їх незакінченими в стіл. Навчаючись на останніх курсах інституту, несподівано для себе виявив здібності в курсі філософії, був запрошений на філософський факультет для подальшого навчання, але відмовився переходити з механічного. В останні роки відчув тягу до психологічної літературі. Перечитав все, що зміг знайти з Достоєвського і деякі дослідження його творчості. Захопився поезією Б.Окуджави, І. Бродського, В.Висоцького. У 2003р. зважився показати свої вірші в редакції газети «Собеседник Ізмаїла». Спочатку був зустрінутий стримано, але вірші залишили для доопрацювання. Отримав першу професійну критичну рецензію. Терпляче працював над кожним словом, ходив до редакції, як на службу, і через три місяці був нагороджений першою публікацією. Епізодично друкувався в місцевих газетах. Незабаром був запрошений головою Ізмаїльського літературного об'єднання Оксаною Картельян до участі в альманасі «Літературний Ізмаїл», який вийшов у світ в 2004 р. А з 2005 р. став брати участь у всеукраїнському літературному альманасі «Від серця до серця» і в міжнародному альманасі «Провінція» (Запоріжжя).

Оксана Картельян

 Творчість Оксани Картельян

                Оксана Картельян належить до тих поетів, чиї вірші зароджуються зі сплаву чуттєвого сприйняття світу і життєвої мудрості, яка якимось незбагненним чином втілюється в глибинній філософії буття. Вже перші своєю збіркою «Оголена душа» вона увійшла в літературний світ нашого краю, як входять до нього тільки дуже талановиті, і в таланті своєму самодостатні, люди, що зуміли сформувати і виплекати в собі Особистості, - зі своїми особливими світоглядом і поглядами, своїм особливим осягненням любові, вірності і самотності...

Ни жалеть, ни желать не хочется,

Затворю поплотнее дверь.

В мягком коконе одиночества

Отдохну от былых потерь.

От обид заслонюсь молчанием

И улыбкой — от фраз пустых,

Буду тешиться ожиданием,

Строить в будущее мосты.

Сколько можно от боли корчиться,

Сколько может душа скорбеть?..

Лучше холить свое одиночество,

Чем от прошлого сатанеть.

                У своїх творах Оксана ніколи не впивається претензійною рефлексією, душевними надривами і примарною винятковістю. Так, вона вміє пізнавати себе, свої почуття, своє єство; вона вміє говорити... з собою, але говорити так, щоб бути зрозумілою своїм читачем, щоб він сприйняв її вірші, не як завуальовані під потік свідомості, чим так безбожно грішать багато початківців літераторів, а як осягнення життєвих реалій, як сповідь людини, що чимало в цьому житті пізнала і осмислила.

                Коли читаєш вірші Оксани, неминуче ловиш себе на тому, що простота і ясність її складу виходять не від невміння передавати свої думки за допомогою ускладнених поетичних образів і метафоричного світовідображення, а від того, що вона дуже тонко і, я б сказав, відповідально відчуває свого читача, по- філософськи глибино подаючи те, про що прагне йому повідати. При цьому в багатьох творах чітко проглядається відмінна риса її поетичного мислення - вміння відтворити іронічне сприйняття найскладніших життєвих ситуацій. І саме ця самоіронія допомагає їй вижити і в реальному, і в віртуально - літературному світах. Цілком очевидно, що у Оксани Картельян природжене почуття Слова, поетичного розміру і ритму. Мені доводилося знати безліч людей, які створили сотні віршів, видали по вісім - десять збірок, але все одно твори їх потребують дуже ретельного редагування, оскільки печатка майстра і майстерності на них так і не лягла. Так що в цьому сенсі Оксана являє собою той щасливий випадок, коли книжкове пізнання теорії вірша у неї, «технаря» за освітою, лягає на благодатний грунт природженої літературної майстерності. А це завжди «від Бога», це, як у справжнього музиканта слух: або він є, або його немає і вже ніколи не буде.

                І ще ... Оксана Картельян - з середовища тих інтелігентів, які самим фактом свого існування створюють навколо себе ауру інтелігентності, творчої та інтелектуальної височини. Саме тому їй вдається згуртовувати навколо себе літераторів, складових і Ізмаїльську районну організацію Аркадійської літературного клубу, і Ізмаїльське літературне об'єднання ім. М. Василюка. Вона активно реалізує себе в журналістиці і настільки ж активно виставляє свої вірші на суд читача в альманахах, колективних збірниках та в обласній періодиці. Під її літературної редакцією і з її передмовою в 2004 році з'явився солідний колективний збірник «Ізмаїл літературний» і не тільки.

                У творчих колах давно вкоренилося абсолютно справедлива думка про те, що найскладніше для поета - пройти випробування другого збірником. Виходять з того, що першу книжку поета критики і читач завжди сприймають з певною часткою якщо не поблажливості, то вже принаймні розуміння того, що перед ними - перші літературні досліди, проба пера; що починаючому поету, як і журавлю - перволітків , потрібно дати можливість « стати на крило» . А от другий збірник - це вже щось між діагнозом і вироком, з якого відразу видно: відбувся поет чи все ж таки не відбувся. Так от, своїм другим збірником, образно і точно названим «Філософія розлуки», Оксана Картельян приходить до нас зрілої поетесою, яка знає ціну поетичному Слову і ціну пізнання тієї, істинної, філософії буття, якої, власне, і пройняті її талановиті вірші.

Богдан Сушинський,

академік, віце-президент Української Асоціації письменників, член Національної Спілки письменників України, президент Аркадійської літературного клубу (м. Одеса)

Марина Копаной

Марина Копаной про себе

                Народилася 2 червня 1963 року в славному місті Одесі. І, як справжня одеситка, наділена багатьма талантами: почуттям гумору, веселим і товариською вдачею, поетичною душею, музичної натурою. Після десятирічки закінчила з відзнакою медучилище № 1. Вийшла заміж, виїхала до м. Рені, де прожила довгі роки. Самий значущий успіх в житті - чудові діти: син і дочка. Вони - моя опора у важкі хвилини, радість і втіха.

                Поезія для мене - не просто захоплення, це стан душі. Я не можу не писати, як не можу не дихати.

                Участь у різних фестивалях і конкурсах для мене - можливість оцінити себе, рівняючись на кращих: радуючись чужим успіхам, шукати нові шляхи до досконалості.

                Лауреат III ступеня I обласного фестивалю поезії «Осінь у Бірзулі», лауреат II ступеня III обласного фестивалю афганської та військово-патріотичної пісні «У XXI століття - без війн», лауреат обласного фестивалю-конкурсу «Таланти твої, Україно!» 2001г., переможець обласного туру II Всеукраїнського огляду народної творчості в 2001 році. Учасник I Всеукраїнського фестивалю-конкурсу військово-патріотичної пісні «Афганістан звучить в моїй душі» - 2007 рік.

                Найбільш значуща оцінка моєї творчої діяльності - це «подяка» від Ренійської райдержадміністрації літературному клубу «Джерела» при Ренійському районному центрі соціальних служб для молоді, і особисто мені як його голові, «... за активну участь у громадському житті району, пропаганду українського та інших національних мов, внесок у патріотичне виховання підростаючого покоління». І як перша сходинка на шляху до досконалості, що пробився крізь асфальт байдужості крихкий паросток - збірка віршів « Джерела», який об'єднав не професійних поетів, а тих, у чиїх душах живе почуття прекрасного і любов до рідного краю. Я рада, що була його ініціатором і упорядником. Намагаюся завжди пам'ятати, що світ - дзеркало, тому дивлюся в нього з посмішкою. Мрію і впроваджую свої мрії в життя.

Сергій Льовін


                «Сергій Льовін. Народився 09. 11. 1955 р. у м. Ізмаїл. Входження в літературно-мистецьке життя поета-барда Сергія Льовіна може видатись, на перший погляд, дещо незвичним. Професійно словесністю ніколи не займався, філологічної освіти не здобував. Проте ще з дитинства захоплювався малюванням, складанням віршів, грою на музичних інструментах (акордеоні, гітарі, балалайці).

                У 1980 закінчив із відзнакою Сімферопольське вище військово-політичне будівельне училище. Під час навчання виступав у складі ВІА «Балада» (соло-гітара). Потім були роки служби та навчання у військах, Національній академії оборони України.

                Кадровий військовий, полковник, вірний усе життя армійській службі, він, водночас, ніколи не полишав поезії та музики. Автор трьох поетичних збірок віршів і пісень: «Зажечь рассвет» (Одеса, 2001), «Найти себя» (Київ, 2012), «Життя на зламі» (Київ, 2023). (Друга та третя збірка – українською та російською мовами).

                Проблемно-тематичний спектр творчості Льовіна назагал різноплановий: багатогранність світу, філософські роздуми про вічні проблеми (добро/зло, честь/безчестя, мужність/зрада), армійське буття, сокровенні почуття й переживання. В його ліричних одкровеннях рельєфно прочитуються фольклорно-літературні асоціації. Значний пласт творчого доробку митця присвячено рідним пракореням (Ізмаїлу, Дунаю) та спогадам про дорогі серцю краєвиди. Очевидним є й широкий діапазон тональностей – від романтично піднесеного пафосу, що інколи межує з одописанням, і до позірної заангажованості тривіальними речами та укоріненням у насущну буденність, подекуди із гумористично-жартівливими вкрапленнями. Проте переважно поет виявляє граничну щирість душі, відкритість до світу, до відвертого діалогу з читачем. Тому й закономірним є глибокий ліризм його рефлексій та одкровень, що визначає стильову домінанту творчої манери. Наскрізний імпульс настроєвості віршів повсякчас підсилюється органічним відчуттям ритму, мелодики вислову.

                В особі Льовіна щасливо поєднався хист проникливого лірика й талановитого музиканта. Більшість його текстів покладено на музику самим поетом. Він є учасником, лауреатом та членом журі багатьох Всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів поезії та авторської пісні. В його доробку чотири студійні («Миражи», «По струне – к сердцу», «Позвольте на Вас наглядеться», «Жизни истоки») і чотири нестудійні альбоми («Наш путь», «Дорисуй лето», «За рюмкой чая», «Ожидание перемен»). На пісні поета знято фільми, відеокліпи, записано теле- і радіопередачі на студіях Києва, Одеси та Ізмаїла («УТ-1», «Гравіс», ЦТРС Міністерства оборони України, «МОРСКОЙ РЕГИОН», студія «БРАВО», Ізмаїльське ТБ, «Українське радіо»). Вірші Сергія Льовіна перекладено українською та французькою мовами, видавалися у багатьох газетах, журналах та поетичних збірках...».

                Із невиданої через повномасштабну війну Росії проти України антології «Трезуб Дуная» російськомовних поетів Придунав’я, серія «Поезія Буджака» (випуск 4)

Євген Маслов

                 Людей, які пишуть вірші, нескінченно багато. Справжніх поетів - одиниці. Що у поета на душі? Чим він готовий поділитися з читачем , заглибленим в газетно- журнальний і телевізійно- інтернетний бум?

                Справжня поезія починається з біографії її творця, з характеру поета, з накопичення духовних багатств, з уміння стати проти суєті днів і покірності обставинам, з уникнення примітивності і відсталості буття.

                Євген Анатолійович Маслов народився в 1949 році в далекому і спекотному Узбекистані. Місто Каган, що в кількох кілометрах від стародавньої Бухари, відомий як великий залізно дорожній вузол. Мама Євгена, Ганна Іванівна, була медсестрою місцевої лікарні. Отця, солдата Великої Вітчизняної війни, Женя позбувся рано: Анатолій Григорович помер від військових ран, коли синові було трохи більше 2 -х років. Отця замінив вітчим - Ісмаїл Мамедович Зульфігаров, людина важкої долі, але найвищих душевних якостей, що став, як зізнається сам Євген, одним з найдорожчих людей в його житті.

                Після закінчення школи в 1968 році Є. Маслов вступив на факультет російської філології Бухарського госпедінстітута (нині університету). Сюди його привела гуманітарна жилка, любов до поезії, перші досліди власного літературного письменництва. По закінченні інституту Євген працював вчителем російської мови у сільській школі сел. Кумушкент Вабкентского району. Потім служив в армії, півтора року працював у Каганському районній газеті, де отримав перші навички журналістської праці.

                 У 1975 році приїхав на постійне проживання на Україну, в місто Ізмаїл, і ось вже 35 років трудиться на ниві журналістики: спочатку в районній газеті, а потім - в обласній газеті «Одеські вісті» як власкора по Ізмаїлу та Ізмаїльському району.

***

                Творчість Євгена Маслова - це поезія неспокійною душі, стверджує вона гідність чи непорушну самоцінність людини. Поет гранично чуток, часом афористичний. Такому віршу не можна не вірити:

Я ни о чем на свете не жалею.
Хотя о многом разном сожалею.
И очень неустойчивы весы.
А жизнь идёт. И тикают часы.

Надія Паршихіна

                Поезія, вся, як сказав поет - це «їзда в незвідане». Тобі ще не зовсім відомо, які понад хмари і дали або потаємні куточки обмолоту твоя уява і мислення, що малює не просто слова і картини, але образи; ти ще й самому собі не поясниш виразно, куди ж тебе винесуть крила творчого натхнення і фантазії; але все одно внутрішньо вже передбачається, якою виявиться шлях і де - останньою крапкою в ще одному вірші - позначиться «кінцева» і завжди проміжна зупинка. Поезія - це та, як і раніше загадкова, зачарована країна, де не кожному відкритий доступ вільно жити і творити в ній - тільки поетичним щирим натурам, подібно самої правді, дано привілей всюди подорожувати без віз.

                Саме такий - не гостюють, а живе в країні поезії, з тонкою душею, неголосним, але справжнім голосом, взятим від звучної арфи поезії, мені видається в кращих своїх віршах поет Надія Паршіхіна.

                Коли береш до рук збірка її віршів, спочатку очікуєш звичайної камерної зустрічі з внутрішнім світом і станом людини, якими вони бувають залежно від імпульсів, які посилає життя. Але з перших же віршів Надія Василівна розсіює цю мимовільну читацьку упередженість, автор не розчаровує, вона - зачаровує.

                Під тонкою глянсовою обкладинкою звучить зовсім не єдиний «протяжний» одвічний мотив жіночої любові, страждання, радості і смутку, хоча саме любов і зведена на найвищий п'єдестал:

Жизнь — борьба?

Нет, жизнь — любовь!

Остальное все пустое.

Для нее прием готовь,

Если сердце золотое —

                звучить оркестр, і звуки його, одягнені в слова, говорять і співають про що, співають про простоту і нерозгаданості людського єства і буття. Про те, що всупереч усьому змушує серце сподіватися, вірити, любити. Звичайно, інтимно - лірична, любовна струмінь, що ллється з джерела душі, розлита по друкованим сторінкам, але вона не настільки багата, тому що

Для лирики —приятной сердцу дамы —

Еще наступит время,а сейчас

Колоколами бьют тревогу храмы,

И смотрят строго пращуры на нас.

                Хоча, і в цьому немає суперечності , переважне звучання збірки - це, на мій погляд, перейнятий ліризмом твердження любові до всього сущого, яке вміє бути чарівною і прекрасним.

                А тому, хто знову буде питатися, чому автор мало пише «про любов», слід задовольниться відповіддю :

... Да и к чему тревожить старые клише,

Барахтаясь в словесной канители,

Вновь утверждая, что любовь живет в душе,

А уж никак не в грешном нашем теле.

Скажу одно: любовь —награда из наград!

Не каждому дана такая благость.

Того, в ком есть она,узнать поможет взгляд —

Он постоянно излучает радость.

Володимир Рева

Автобіографія Володимира Реви

                Все почалося після шостого класу. Несподівано для себе і для батьків я засів за «Оповідь про хлопчика». Були забуті улюблені голуби-вертуни, рибалка, безкінечні вештання по берегах Сливкиного ставка у пошуках гніздовища синього лебедя. Сільські фантазери говорили, що казковий лебідь літає тільки поночі і випромінює блакитне сяйво, а в гнізді лежать яєчка з «чистого золота». Це все було забуте — я сидів і писав. Коли почався новий учбовий рік і вчителька запропонувала домашній твір на тему «Як пройшли мої літні канікули», я приніс свого товстелезного зошита. Накручено там було багато. Вчителька прочитала і таємниче-довірливо запитала: «Скажи чесно, у кого ти списав?»

                Мама сміялася. Батько ходив задумливим. Друзі-голуб'ятники дивилися на мене з побоюванням. Я відчував себе героєм. Це був перший літературний успіх.

                А взагалі серйозним випробуванням була поема «Сильні світи цього» в солдатському самвидаві під назвою «Ін-фоліо». Було це так. Декілька обдарованих студентів, котрі служили в армії разом зі мною, вирішили видати колективну збірку своїх творів, бо ніхто не друкував нас — ні «Юность», ні «Смена», ні «Красная звезда», ні «Огонек». Журнальчик назвали «Ін-фоліо» (половина аркуша паперу). Мабуть, це був перший самвидав в Радянській Армії. До цих пір про щось подібне не чув.

                Наша військова частина була ракетною, дуже засекреченою, закамуфльованою під «Автошколу», на складах з атомними боєголівками висіли дуже скромні написи «Склад запчастин», «Продовольчий склад», «ТЗМ». І ми носили емблеми в вигляді автомобільних шин під мініатюрними крильцями богині Ніки. Так що вихід «у світи» нашого часопису — це ціла детективна історія: друкували в одному екземплярі, за залізними дверима «секретної частини», в штабі полку, біля прапора («пост № 1»), на надсекретній шифрувальній машинці. За такі речі за тих часів можна було одержати п'ять, а то і більше років. Але ми були молоді, безтурботні, закохані, а поряд шуміли безкрайні соснові ліси Прикарпатського воєнного округу. Наснага була такою невичерпною, що ніхто не думав про наслідки. На щастя, все обійшлося. Зрозуміло, що в «Ін-фоліо» автори не критикували ні соціалізм-комунізм, ні членів Політбюро, ні хрущовської кукурудзоманії -- була лірика, новели-мініатюри. Самвидавом ми пишалися. У мене є велике бажання поіменно назвати наших «натхненниць», та читач їх зустріне на сторінках цієї збірки. Як і друзів, і ворогів. Де вони тепер?

                Володимир Рева.

                Р.5. Слава Богу, сьогодні можна писати про що завгодно. Але в сучасній літературі героями стали злодій, повія, вбивця і злочинець, олігарх і рекетир. Прийшла нова кон'юнктура — колись вона була червоною, а тепер — чорна. Складається іноді враження, що поставлена мета дослідити анатомію людського страху. Кажуть, пішла така мода.

                    Читачу мій, література (особливо поезія) — це все-таки храм, а не сміттєзвалище. Для мене вона була і залишається глибоко соціальною, високоморальною і закоріненою в проблеми національні. На цьому і стою.

Таміла Кибкало


 Автобіографія Таміли Кибкало

Я не поет, я тільки літописець,

Мережу на листках події днів

І часто плачу з того, що я бачу

Від баченого боляче мені.

Таміла КИБКАЛО

                Мій прадід Микола Кибкало і прабабуся Тетяна родом із містечка Кобеляки Полтавської губернії. Мали п'ятьох синів і од-ну доньку Одарку. В кінці XIX століття переселилися на Харківщину, де земля була дешевша, бо мали одружувати синів-красенів Семена, Олексія, Івана, Йосипа та Кирила і дати наділ землі на господарство кожному.

                Йосип (у майбутньому мій дід) одружився з дівчиною із сусіднього села Настею Олійниківною. Але не довгим було те одруження, бо померла вона від запалення легенів, залишивши молодому вдівцеві трирічного сина Олексія (в майбутньому мо¬го батька). Хлопчик ще не міг зрозуміти, що мати померла, за-глядав у вікно і кликав її: "Мамо, ку-ку, мамо, ку-ку..." А вона ле-жала на лавці під образами і не відкликалася.

Мій дорогий батечко не мав щастя зранку, не мав і на останку...

... І не забуть мені ніколи тих доріг,

Де синім полум'ям палав Петрів батіг,

Де батечко казав мені: "Таміло,

Вчись на поета, з тебе буде діло."

Роки спливли, мов повінь весняна,

Давно вже він під дубом спочиває,

А серце батькові відлунює слова

І батькову пораду пам'ятає...

                Мої батьки Олексій Йосипович і Галина Мартинівна знали багато народних пісень, казок, цінували дотепне народне слово. А що вже гарно співали, про це й досі згадують наші односельці.

                Я народилася у мальовничому селі на Харківщині в серпні 1937 року і була другою донькою в сім'ї.

                Дитинства крила спалені війною.

                Після закінчення середньої школи стала студенткою Мелітопольського державного педагогічного інституту. Через п'ять років отримала диплом вчителя хімії та біології і по комсомольській путівці поїхала на цілину. В 1964 році приїхала в Ізмаїл до сестри і навіки приросла серцем до краси Придунайсько краю. В Ізмаїлі 22 роки працювала викладачем кафедри хімії загальнотехнічному факультеті Одеського технологічного інст туту холодильної промисловості.

                Вірші почала писати після сорока років. Автор богатьох дитячих книжок-розмальовок «Веселинка», «Малюнок-подаруно «Маленькое чудо», «Замечательньїй рисунок» і укладач трьох «Зеленьїй кот», «Солнечньїй лучик», «Первьіе ласточки» та інших.

                В 1991 році при Ізмаїльському літоб'єднанні організувала молодіжний музично-поетичний клуб «Причал». Часто відвідую школи і маю велику радість від спілкування з учнями. Складаю вірші до дитячих малюнків.

                Бажаю всім здоров'я, миру і любові.

Ізабелла Воронова


                Життя не балувало юну Ізабеллу. У 6-річному віці через трагічний нещасний випадок вона залишилася без материнської ласки.

                «Вона маленька, нічого не розуміє, - говорили жалісливі сусіди на похоронах матері. Коли виросту, буду знати, що маленькі діти розуміють все», - подумала тоді дівчинка.

                Вона розуміла і пам'ятала все, хоча, напевно, дуже багато чого краще було б забути назавжди. І проводи на фронт батька, який так і не повернувся з "вогненної м'ясорубки". І те, як рідна тітка віддала її, 8-річну дитину, в дитячий будинок. І те, як два місяці під нескінченними бомбардуваннями діти добиралися в холодному товарніке з рідного Сестрорецька (що під Санкт-Петербургом) в далекий західно - сибірський районний центр Казанку. І те, як, вже після прибуття, багато дітей від голоду наїлися насіння блекоти, порахувавши їх " сибірським маком". Ті , хто не скуштували цього " ласощі " , залишилися живі ...

                Можна багато говорити про тих нестатки , що випали на долю Ізабелли Петрівни в дитинстві , але найкраще вона розповідає про це сама :

Тянулся поезд под обстрелом,

От бомб темнели небеса,

Слабели в страхе то и дело

Детей охрипших голоса.

Ночами выли, будто волки,

Напрасно звали мать, отца...

Боль, словно острые осколки,

Впивалась в детские сердца.

                У жовтні 1948 Ізабеллі виповнилося 16 , і вона з іншими випускницями дитячого будинку була " випущена " на вільні хліба . Дівчат направили на фабрику в місто Гусь-Хрустальний Володимирської області. З дитячого будинку дали один комплект змінного одягу, невелику булку житнього хліба і грамів 50 вершкового масла. З таким от "приданим" вступила в доросле життя.

                - Ми були дуже раді тому, що це самостійна робота, не під спостереженням вихователів. Тяжко пригадати, що самої заповітною мрією тих років було бажання наїстися хліба з маслом.

Іван Петрович Котляревський

 (9.09.1769 –10.11.1838 рр.)

                В 1969 році Ізмаїльській центральній міській бібліотеці для дорослих присвоєно ім'я українського письменника Івана Петровича Котляревського на честь 200-річчя від дня його народження.

                В бібліотеці знаходиться прекрасний портрет І. П. Котляревського, який є родзинкою читального залу. В 2004 році його подарував відомий ізмаїльський художник, чудовий майстер, член Спілки художників СРСР, член Національної спілки художників України, Заслужений художник України Петро Петрович Чакір на честь 60-річчя заснування бібліотеки.

                Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови. Відомий літератор і драматург зіграв важливу роль в історії Бессарабії.

                Народився Іван Петрович в Полтаві, в сім'ї канцеляриста. Вчився у духовній семінарії. З 1789 року, дотримуючись родинної традиції, і сам працював канцеляристом, з 1793року посідав місце домашнього учителя у сільських поміщицьких родинах. На протязі 12 років, з 1796 по 1808 роки, І. П. Котляревський був офіцером російської армії. Служив він в Сіверському драгунському полку, дослужився від кадета до штабс-капітана, отримавши ряд подяк і нагород.

                В 1806 - 1807 роках І. П. Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні, займав достатньо високу і відповідальну посаду - ад'ютанта командира корпусу генерала від кавалерії барона Майєндорфа. За дорученням генерала він вів «Журнал військових дій другого корпусу».

                На війні Іван Петрович Котляревський виявив себе як далекоглядний і розважливий дипломат. Саме тому йому доручили провести переговори з буджацькими татарами. Це була небезпечна дипломатична місія, але ад'ютант Котляревський і бригадир Катаржі виконали її: провели переговори з Юсуф-пашею, який очолював буджацьких татар, що кочували по півдню Молдови. У результаті ординці відкрили дорогу російській армії до Дунаю. За це І.П. Котляревський був удостоєний ордена Анни ІІІ ступеня.

Історія міста Ізмаїл

                 Чисті джерела гір Східного Шварцвальда народжують стрімкі струмки, два з яких Брег і Бриг дають початок найвеличнішою річці Європи - Дунаю. Безліч людей відпускають на його хвилі вінки з квітів, довіряючи йому найзаповітніші бажання. А він спрямовується назустріч морю, щоб влитися, змішатися, з'єднатися з силою, могутніше його. Саме тут, на землі древньої Бессарабії, розкриває Дунай свою красу: широкий, повноводний, спокійний, величний Істр щедро дарує життя нашій землі. Тут, на лівому його березі, в 80 км від Чорного моря, кілька століть тому виник Ізмаїл.

                Найдавніші люди на території нашого краю з'явилися в епоху пізнього палеоліту. Сучасні історики визнають, що на Ізмаїльщині мали місце поселення Оріньянськой культури. Перші мешканці краю використовували традиційні знаряддя праці - кам'яні скребки, різці, наконечники для дротиків і стріл. У цей період головним заняттям людей було збиральництво і полювання. Саме тоді у наших предків з'являються і перші релігійні уявлення у вигляді тотемізму, анімізму, магії.

                У IV - II тис. до н.е. в Подунав'ї сусідять поселення гумельницької (назву отримала від поселення Гумельниця в Румунії) та Трипільської (назву отримала від поселення Трипілля на Київщині) культур. Згодом трипільці разом з місцевими скотарськими племенами створюють основу для появи на наших землях нової етнічної спільності - усатівської культури, яка пізніше трансформується в так звану Буджакську культуру.

                Час біжить вперед, як стрімкі води річки. У II - I тис. до н.е. поселення Подунав'я потрапляють у сферу впливу ірано-мовних племен. Спочатку з'явилися войовничі кіммерійці, потім скіфи, дещо пізніше їх змінили сармати. Скіфи створили Велику Скіфію, яка простягалася вздовж чорноморського узбережжя від Дунаю до Дону. Займалися вони кочовим скотарством, осілим землеробством і військовими походами. Геродот писав про них: "Ні єдиному ворогу, який напав на їх країну, вони не дають врятуватися, і ніщо не може наздогнати їх, якщо тільки вони самі цього не допустять". Зброя скіфів було виготовлено з заліза, а їх луки по дальнобійності, прицільності і забійній силі не мав аналогів. У могильних похованнях скіфів (близько Ізмаїла) знаходять шоломи, панцирі, залізні мечі, стріли і, природно, частину військової здобичі - золоті прикраси, посуд.

                У 514 році до н.е. землями Ізмаїльщини проходили війська перського царя Дарія. Враховуючи перевагу перських військ, скіфи обирають тактику "партизанської" війни. Уникаючи генерального бою, вони заманюють персів у глиб країни, попутно послаблюючи їх дрібними сутичками, знищуючи колодязі, пасовища та населені пункти. Знесилені перси направляють до Іданфирса (одному з скіфських царів) гінця з вимогою або прийняти бій, або скоритися. Іданфирс відповів, що він підкоряється тільки Зевсу і Гестії (цариці скіфів) і передав персам особливі подарунки: птаха, мишу , жабу і п'ять стріл. Отримавши дари, Дарій подумав, що скіфи визнають його владу, даруючи воду і землю (миша і жаба) і здаються на милість переможця (птах - кіннота, стріли - все військо). Однак Гобрій, один з радників Дарія, по-іншому розшифрував подарунки гордих скіфів: "Якщо ви, перси, не полетите в небо, як птахи, або зариєтеся в землю, як миші, або поскочите в болота, як жаби, то не повернутися вам назад, не випробувавши скіфських стріл ". Наступні події повністю підтвердили правильність трактування Гобрія. Зрештою перси спішно організували переправу через Дунай і покинули Скіфію. Ця перемога сприяла зміцненню військово-політичного авторитету скіфів.

                Подальша історія скіфів, їх зміцнення на дунайських землях пов'язана з ім'ям царя Атея. Свідченням сили скіфського царя були не тільки численні походи проти сусідніх племен, а також виготовлення власних монет, які вчені знаходять на території нашого краю. У цей період скіфи ведуть боротьбу з військами Македонської держави, які очолював Філіп II (батько Олександра Македонського) .

                З II століття до н.е. по IV в . н.е. землі Подунав'я були захоплені сарматами, яким вдалося підкорити скіфські племена. Назва "сармати" походить від іранського слова "саоромані", що означає "оперезаний мечем". Античні автори часто називають сарматів "керовані жінками", тому що саме сарматське суспільний устрій зберегло багато пережитків матріархату. Сарматські жінки відрізнялися войовничістю, своєю поведінкою вони нагадували амазонок. За легендою, збереженою Геродотом, сармати походили від амазонок і скіфів. Військове мистецтво сарматів було на дуже високому рівні. Наприклад, удар сарматської кінноти, закутий у залізні панцирі, озброєної довгими списами і мечами, що атакував ворога замкнутим клином, не могла витримати жодна армія .

Популярні публікації